|
|
Миклуха-Маклай
Як відомо з історії, запорозькі козаки були заповзятими мандрівниками. Ну, не сиділося їм чомусь на Дніпрі, у своїй надійній Січі, і все тут! Отож на швидких човнах-чайках морями-океанами чи іншим ходом – суходільними шляхами-дорогами – подорожували «легкі на підйом» наші вусаті, загартовані на сонці і вітрах пращури-козаки білими світами. Частіше зі зброєю в руках – задля власної безпеки.
Чаїним дніпровським крилом мигтіли у безстрашному леті їх чуби-оселедці за солоним Перекопом – на степових перегонах татарського Криму. Раптові козацькі відвідини добре відчули на собі підступні південні сусіди за Чорним морем – турки-бусурмани.
По-своєму високо поціновувала козаків-мандрівників і шляхетно-гонорова Польща. Бачили наших відважних «туристів» і під самими стінами «білокам’яної» – ледь-ледь не потрапили вони на екскурсію до Кремля, яка б могла стати для не дуже гостинних московитів фатальною. Пам’ятає лицарів-непосид із Дніпрових берегів і аристократична Франція, яка запросила їх допомогти у деяких важливих для неї справах. І, кажуть, долетіли «Сіркові орли» аж до холодних берегів Ла-Маншу. Не оминули козаки у своїх пригодницьких мандрах і мальовничого крихітного острова Мальта, що у теплому Середземномор’ї, лишивши по собі пам’ять у вигляді козацької символіки, викарбуваної на місцевому граніті у тамтешніх храмах. Та і в Азії нерідко бачили подорожніх людей, що палили запашні люльки, співали у дорозі хвацькі пісні. Можливо, і далекої Америки діставалися наші славні хлопці-запорожці, та про те ще достеменно не відомо…
До чого ж все це ведемо? А до того, що просто так на світі нічого не буває. У кожному випадку, кожній історії, людській долі є своя закономірність, підґрунтя, спадкоємність. У даному разі це стосується життєвого шляху мужнього чоловіка із загадковим для багатьох прізвищем – Миклуха-Маклай. Ні, певне, зовсім не випадково став усесвітньо відомим мандрівником-вченим цей гідний нащадок славних, невгамовних запорожців, представник давнього козацького роду.
Микола Миколайович Миклуха-Маклай був унікально-геніальною людиною, талановитим вченим, великим гуманістом, що жив, працював, творив заради усього людства. Але при цьому ніколи й ніде – навіть у найнебезпечніших мандрах, далеких краях – він не забував про Україну, своє родове коріння.
У 1870 році Миклуха-Маклай робить свою першу велику самостійну подорож. На військовому кораблі „Витязь” він вирушає на Нову Гвінею із Росії. У статті „Чому я вибрав Нову Гвінею ” вчений опісля писав, що „саме на цьому дослідженому острові людей менш за все зачепив вплив цивілізації, і це відкриває виняткові можливості для антропологічних і етнографічних досліджень”.
На північно-східному березі острова він проводить два роки за вивченням побуту, звичаїв, релігійних обрядів аборигенів-папуасів, які з повагою стали називати його „Тома-рус” – „руська людина”. Вони не зачіпали „Караан-тамо” – „людину з місяця”, аборигени не з’їли Миклуху-Маклая, як капітана Кука, бо обожнювали загадкового прибульця-бородача, що розмовляв із ними логікою добра до людини.
Розпочаті на Новій Гвінеї спостереження вчений продовжує на Філіппінах, в Індонезії, на півострові Малакка, островах Океанії. Але при цьому і в цих краях козак-мандрівник не забуває свій рідний край, про що свідчить щоденниковий запис, зроблений ним на Малукських островах серед Тихого океану: „Окремі пейзажі острова Амбаїни вражають схожістю з Малоросією, особливо озвучені співом птахів ліси на узвишшях. Ніколи не думав, що це може мене так сильно зворушити... Часом забравшись рано-вранці на одну з вершин, я просто з гордістю відчуваю себе малоросом. Напевне, щоб пізнати, які принадні для нас картини рідної вітчизни, треба побути від них на значній відстані і побачити раптом щось таке, що нагадує ці картини. Хоч який холодний, здавалося б, розум, мимоволі впадаєш у сентиментальність, втім, анітрохи її не соромлячись...” Зауважте, що Миклуха-Маклай не без підстав вважав себе людиною, чиї почуття завжди перебували під контролем холодного розуму, нездатною на будь-яке захоплення. І раптом таке щире зізнання при згадці про Україну.
Та повернемося в далекі краї, до мандрів відважного вченого. У 1876 році він знову проводить декілька місяців на північно-східному березі Нової Гвінеї, серед племені, життя якого спостерігав і раніше. Папуаси зустріли його радо, як доброго, старого знайомого. А через декілька місяців розчулено проводжали в океан, коли мандрівник, хворий і виснажений подорожами, дослідницькою роботою, залишав острів і відбував до Сингапуру.
Відповідальний період, насичений подіями життя невтомного мандрівника, пов’язаний з Австралією. Тут Миклуха-Маклай стає „хрещеним батьком” морської біологічної станції, яка діє на континенті й нині. Тут сталася значима подія в його особистому житті – він одружується з Маргаритою Робертсон. Опісля мав від цього шлюбу двох синів – Олександра і Володимира, які все життя прожили в Австралії.
У коротких проміжках між тривалими мандрами вчений М.М.Миклуха-Маклай повертався до Росії, де уже на той час користувався неабияким авторитетом у наукових колах. Намагався вирішити ряд суспільно-політичних питань, але дарма – царський уряд не пішов на здійснення перспективних проектів, що пропонував Микола Миколайович. Під час „подорожніх відпусток” великий мандрівник завжди прагнув відвідати край своїх предків-козаків – Україну. Декілька разів побував він у своєму родинному маєтку в Малині, що на Житомирщині, не оминув і Київ. Цікаво, що навіть під час коротких перебувань в Україні невтомний вчений не сидів без діла – встиг зібрати багатий етнографічний матеріал.
У 1882 році, після 12 років мандрувань далекими світами, уславлений, але так гідно і не визнаний царською владою вчений, Микола Миколайович Миклуха-Маклай нарешті назавжди прибивається до рідних берегів. Він і надалі продовжує займатися науковою роботою, підбиває підсумки, робить аналіз своїх багатолітніх дослідницьких пошуків. Але зношений організм славетного мандрівника слабо протидіяв хворобам, і 2 квітня 1888 року великий вчений помер у клініці Вілліє у Петербурзі. Смерть застала його тоді, коли він обробляв другий том записок про свої подорожі...
Источник: http://www.kozatstvo.org.ua/ua/publications/uk_r.php?d=a&i=2657 |
| Категория: работы студентов | Добавил: (22.10.2012)
| Автор: Качаловская Светлана КТО-21 E
|
| Просмотров: 625 | Комментарии: 1
| Рейтинг: 0.0/0 |
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи. [ Регистрация | Вход ] |
|
|
